Минув рік, як відійшов у вічність Ігор Герич. А, отже, прийшов час зі скрухою, та разом з тим вже з визрілими почуттями віддати йому шану. Шану товаришу, лікарю, професору, вчителю, воїну.
Ми розуміємо, що це видання є насправді пам’ятником, тому вибрали такий його образ, який, як на нас, відповідає гідності воїна, вчителя, професора, товариша. Тому ми звернулися до образу основи, колони, високої класики. Колони на жаль передчасно обламаної…
Є кілька традицій увічнення пам’яті. Видаються книги спогадів. Видаються тексти того, кого хочуть увічнити. Видаються збірки наукових творів, які присвячують тому, кого хочуть увічнити. І видаються наукові збірники, які не лише присвячуються увічнюваному, але й спонукають тих, хто візьме їх до рук задуматись, подумати разом з тим, хто вже відійшов. Відійшов, однак у тому спільному акті думання неначе повертається.
Автори цього видання вирішили поєднати всі чотири традиції.
А тому не лише хочуть поділитися своїми спогадами про товариша, а й присвятити йому свої скромні тексти, які вважають суголосними тому високому завданню, яке перед собою поставили.
Разом з тим вони хочуть ледь відкрити і особистість і душу товариша через кілька його текстів та інтерв’юувічнюваного, які ввійшли у це видання. Текстів, звісно, більше. І наукових. І белетристичних. Чого варта одна книга спогадів про батька Ігора – Діонізія Герича – теж лікаря, теж хірурга. Хірурга, який врятував життя тисячам і тисячам потребуючих у наших зелених горах. Тих горах, звідки й пішов у життя і куди повернувся у вічність і на свої плаї Ігор.
Ці два високі мотиви – ім’я батька, з яким у Ігора були надзвичай особливі стосунки, та зелень карпатських лісів подарували нам тему наукового збірника, який супроводжуватиме суворий мотив цього інтелектуального увічнення професора Ігора Герича.
З тих, хто знав Ігора Герича не міг не зауважити його життєствердності. Вона раз за разом зблискувала у його очах – між цигарок та кави, в розмові та при роботі. Інколи навіть видавалася певним хлоп’ятством – суворі випробування війною, людським стражданням не вбили у ньому хлопчака з малого гірського містечка. У нас в Карпатах такихжиттєствердних веселунів назавають чугайстрами – лісовими божками, що провадять своє життя на зелених полонинах. Давні греки узагальнили цей образ в іпостасі бога гаїв, гірських річок та винограду Діоніса.
Ім’я батька гірськими стежками вивело нас до цього образу. Нам здалося, що ми правильно відчитали цей знак – «Він подає знаки» – і Він подав знак. А тому ми пішли за ним. І він відкрив нам дещо інше. Радість завжди переплітається з журбою. Неначе банальна пісенна фраза. Однак, разом з тим – це й істина. Істина, з якою кожній людині приходиться жити.
За іскристою веселістю завжди криється і печаль. Печаль, коли бачиш безглуздя війни. Печаль, коли, подолавши хлоп’ячу бравуру, зустрічаєшся з безжальністю і, що найстрашніше, байдужістю смерті. Смерті, яка косить без жодних емоцій чи змилування. Особливо смерті, яка шаліє на безглуздій і нікому не потрібній війні. Ігорю прийшлось перейти і через неї. І найстрашнішим на ній був саме абсурд. Пробував його перекреслити своєю справді за межею відвагою – викликом смерті. Смерть обдурив. Абсурд – ні. Тому в очах між іскр закралася й печаль. Чи мудрість…
Така ж печаль і страждання нам розкрилися і в образі страждущого бога Діоніса. За бучними учтами та виногронами, ловами та куражем крився прообраз страждущої людини. Навіть прообраз Христа.
З тих, хто знав Ігора Герича не міг не зауважити і того, що за його іскристістю між зморщок не хлопчика, а мужа не раз печалився сум. Сум принесений з тієї безглуздої війни, сум який оповиває кожного лікаря, коли його зусилля розбиваються у невідворотність остаточного рішенця – фатуму, якого людині відвернути не дано. Коли живим маєш казати страшну правду про невідворотне. Кажуть, що саме тому хірурги не живуть довго.
А тому, йдучи за знаками, які вели нас його зеленими горами та полонинами ми не могли не розпочати цього поминання з високих гомерівських гімнів, що вперше голосили світу про людину – саме про страждущого, а не тріумфуючого бога – Діоніса. І продовжити цей пропам’ятний спів автентичними голосами великого трагіка Евріпіда та вигнанця і стоїка Публія Овідія Назона – щоб не лише грека, але й висока латина закарбувалася в пам’яті тих, хто разом з нами хоче віддати Ігорю те, що йому належиться.
Тому ми запрошуємо тих, хто хоче разом з нами вшанувати товариша, лікаря, професора, вчителя та воїна ІгораГерича, разом з ним передумати те, про що нам свідчать ті знаки, за якими ми спробували піти.
Можливо, в кінці цієї гірської стежки вдасться ще раз зустрітися з Ігорем…
http://www.ji.lviv.ua/n82texts/82-zmist.htm
