Шановні колеги, до вашої уваги інформація щодо окремих аспектів взаємодії закладів охорони здоров’я із засобами масової інформації, правові основи.
Дані правові поради підготовані та заслухані на засіданні Головної Управи УЛТ у Львові п. Богданом Потопальським (юридична фірма “Цейтнот”, ГО “Гармонія та порядок”).
Чи існують обмеження щодо відео- та фотозйомки в закладах охорони здоров’я?
Згідно з ч. 1 ст. 307 ЦК України, фізична особа може бути знята на фото-, кіно, теле- чи відеоплівку лише за її згодою. Згода особи на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку припускається, якщо зйомки проводяться відкрито на вулиці, на зборах, конференціях, мітингах та інших заходах публічного характеру.
В цьому питанні ми будемо розглядати лише відкриту зйомку, оскільки таємна зйомка заборонена, крім певних виключних випадків, які брати до уваги зараз немає потреби зважаючи на їх «маргінальність», як от, наприклад, у разі проведення оперативно-розшукових заходів, коли є обгрунтована підозра у вчиненні чи готуванні до вчинення злочину.
Отже, маємо загальне правило, згідно з яким для відео- та фотозйомки фізичної особи потрібна її згода.
Розберемось тепер, які є виключення з цього правила чи специфічні випадки його застосування.
Звертаємо, перш за все, увагу на те, що в ч. 1 ст. 307 ЦК України містяться вказівки на певні місця, де застосування вищезазначеного правила має свої особливості – вулиці та заходи публічного характеру.
Поняття «вулиця» ми можемо розуміти у вузькому значенні, коли мова йде про якусь конкретну вулицю зі своєю назвою і всіма необхідними її елементами, та в широкому значенні як будь-яке місце поза приміщенням, під відкритим небом. Очевидно, що для застосування ст. 307 ЦК України слід послуговуватись поняттям «вулиця» у широкому значенні.
Що ж до «заходів публічного характеру», то ми бачимо, що в ч. 1 ст. 307 ЦК України відсутній вичерпний перелік заходів публічного характеру. І за відсутності визначення цього поняття у законодавстві, можемо застосовувати роз’яснення, що дається Вищим адміністративним судом України в ухвалі від 21 квітня 2016 р. у справі № К/800/32530/15:
«Публічний захід – це відкрита, мирна, доступна кожному, яка проводиться у формі зборів, мітингу, демонстрації, ходи або пікетування або в різних поєднаннях цих форм акція. Метою публічного заходу є вільне вираження і формування думок, а також висунення вимог щодо різних питань політичного, економічного, соціального та культурного життя країни і питань зовнішньої політики».
Очевидно, що повсякденна діяльність закладів охорони здоров’я, що проявляється через взаємодію з пацієнтами, не підпадає під поняття заходів публічного характеру – хоча, звісно, в закладах охорони здоров’я можуть в окремих спеціальних випадках проводитись заходи публічного характеру у формі зборів, конференцій тощо.
А тепер слід з’ясувати, в чому полягають особливості фото- та відеозйомки на вулицях та на заходах публічного характеру.
На вулицях та під час проведення заходів публічного характеру також потрібна згода фізичних осіб на те, щоб їх знімали на засоби відео- чи фотофіксації. Разом з тим, формулювання «згода особи … припускається» означає, що для зйомки людей на вулиці чи під час заходів публічного характеру просто не потрібно перед початком зйомки звертатись за отриманням згоди як такої – можна вважати, що така згода є. Проте, якщо такої згоди нема, то фізична особа повинна прямо виразити свою незгоду із тим, що її знімають на відео чи фотографують.
Отже, загальне правило: перед зйомкою потрібно запитувати згоду особи; виняток із загального правила для вулиць та заходів публічного характеру: запитувати згоду перед зйомкою не потрібно, але якщо особа виражає свою незгоду, проводити зйомку не можна.
Ще одним цікавим нюансом є те, що у ст. 307 ЦК України встановлено необхідність згоди фізичної особи на зйомку на плівку. Проте законодавство не дає відповіді на питання, чи потребується така згода при зніманні на цифрові засоби, чим виключається з правового регулювання цілий клас таких засобів, при цьому немає ніяких підстав вважати, що є певні причини, через які щодо різних класів технічних засобів має бути різне регулювання. Ця норма була введена в дію в 2004 р., коли ще не було такого домінування цифрових засобів над плівковими. Тому в цьому випадку суди застосовують аналогію з плівкою для того, щоб захистити права у ситуації, коли законодавцем була допущена прогалина.
Повертаючись тепер до специфіки закладів охорони здоров’я, в нас постає питання: можливість відео- чи фотозйомки на території медичного закладу не залежить від волі керівництва медичного закладу і залежить лише від волі конкретних осіб, які можуть потрапити на відео чи фото? Не зовсім так, адже, згідно з ч. 2 ст. 319 ЦК України, власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (ч. 2 ст. 319 ЦК України).
Якщо власник закладу охорони здоров’я обмежить відео- та фотозйомку на території своєї власності необхідністю отримання дозволу або заборонить відео- та фотозйомку взагалі, це не буде суперечити законодавству, власнику не заборонено це робити.
Але таке обмеження чи заборона мають бути належним чином оформлені від імені власника уповноваженим органом, яким, залежно від особливостей регулювання, може виступати у відповідних випадках державний орган, уповноважений управляти державним закладом охорони здоров’я, керівник закладу охорони здоров’я чи його безпосередній власник. Сповіщення про таке обмеження або заборону має бути розміщене на видному місці при вході та на території закладу охорони здоров’я.
Про слушність таких обмежень у випадку, коли мова йде про заклад охорони здоров’я, свідчать Рекомендації щодо захисту приватності у роботі ЗМІ, що були підготовлені для України експертами Ради Європи та доопрацьовані за підсумками обговорення 1 жовтня 2012 року за участю представників журналістських об’єднань, асоціацій засобів масової інформації, інших громадських організацій, експертів і з врахуванням основоположних міжнародних документів в сфері захисту прав людини та практики їх застосування. Ці Рекомендації враховуються судами України, зокрема, при вирішенні питання про те, чи мали місце перешкоди законній діяльності журналістів. У п. 4.3 Рекомендацій зазначено:
«У потенційно чутливих місцях, наприклад, у каретах швидкої допомоги, лікарнях, школах та в’язницях, потрібна також згода керівника. Незалежно від загальної згоди керівництва закладу, ЗМІ не повинні проводити фото- чи відеозйомку осіб, від яких не можна очікувати розумної вільної згоди, як, наприклад, коли вони знаходяться під стресом у відділенні невідкладної допомоги.»
Тобто, є такі місця і ситуації, коли отримати розумну вільну згоду на зйомку взагалі не вбачається можливим. Саме в такому випадку власники медичного закладу, зокрема, повинні використовувати своє право обмежити відео- та фотозйомку.
Але за великим рахунком, «чутливість» ситуації на території медичного закладу річ відносна, стресові ситуації можуть виникати не лише у відділеннях невідкладної допомоги, такі місця згадуються в рекомендаціях Ради Європи лише як один з прикладів.
Беручи до уваги усі наведені фактори, як найоптимальніше рішення можна рекомендувати встановлення режиму відео- та фотозйомки на території закладу охорони здоров’я в адміністративному порядку шляхом видачі наказу уповноваженої власником закладу охорони здоров’я особи чи органу.
Отже, рішення, які можуть бути прийняті, зводяться до наступних:
– заборонити відео- та фотозйомку на території закладу охорони здоров’я;
– обмежити відео- та фотозйомку на території закладу охорони здоров’я у певних місцях або необхідністю дотримання певних додаткових вимог;
– дозволити відео- та фотозйомку за умови отримання чіткої попередньої згоди особи, зйомка якої проводитиметься.
Чи має право журналіст вести професійну діяльність на території закладу охорони здоров’я?
Не беручи тепер до уваги питання відео- чи фотозйомки, слід зазначити, що журналіст має доступ до території закладу охорону здоров’я настільки, наскільки такий доступ має будь-яка інша особа.
Відтак, за загальним правилом журналіст може знаходитись на території закладу охорони здоров’я для збирання інформації і за загальним правилом дозволу для цього йому не потрібно.
Є специфічні місця, доступ до яких не є вільним, але журналісти можуть отримати дозвіл на перебування в таких місцях – шляхом пред’явлення посвідчення журналіста.
Так, ч. 4 ст. 25 Закону України «Про інформацію» передбачає, що після пред’явлення документа, що засвідчує його професійну належність, працівник засобу масової інформації має право збирати інформацію в районах стихійного лиха, катастроф, у місцях аварій, масових безпорядків, воєнних дій, крім випадків, передбачених законом.
Отже, журналістові можна заборонити проводити відео- та фотозйомку на території закладу охорони здоров’я, але неможливо заборонити збирати інформацію на території закладу охорони здоров’я.
Зробимо ще тільки застереження, що на журналістів повною мірою поширюються положення законодавства про інформацію з обмеженим доступом. Приміром, лікарську таємницю журналістові можна розкрити лише за згодою пацієнта.
Якими є правила розповсюдження відео- та фотоматеріалів, у яких фігурує медичний персонал?
Дане питання регулюється на загальних підставах нормами статей 307-308 ЦК України. Щодо медперсоналу ніяких особливостей тут не виникає. Викладемо тезисно ті правила, які сформовані в законодавчих положеннях.
Загальне правило: фотографія, інші художні твори, на яких зображено фізичну особу, можуть бути публічно показані, відтворені, розповсюджені лише за згодою цієї особи.
Фізична особа, яка погодилася на знімання її на фото-, кіно-, теле- чи відеоплівку, може вимагати припинення їх публічного показу лише в тій частині, яка стосується її особистого життя. Витрати, пов’язані з демонтажем виставки чи запису, відшкодовуються цією фізичною особою.
Винятки із загального правила, коли згоди не потрібно:
– фізична особа позувала авторові за плату (в такому випадку, особа може вимагати припинення публічного показу, відтворення чи розповсюдження фотографії, іншого художнього твору за умови відшкодування авторові або іншій особі пов’язаних із цим збитків);
– необхідність захисту інтересів зображеної особи або інтересів інших осіб (ми наведемо ще пізніше приклади застосування такого винятку).
Отже, згода особи на публічний показ, відтворення та розповсюдження відео- та фотоматеріалів за її участю є потрібною і якщо така згода оформлена письмово, це буде більш надійно з юридичної точки зору.
Для вирішення питання про те, які матеріали можна публікувати, особа має право з ними ознайомитись. Пункт про необхідність ознайомлення з матеріалами перед їх публікацією може бути внесений і в письмову згоду особи на відео/фотозйомку – медичний працівник має всі можливості наполягти на тому, щоб і згода на відео- та фотозйомку була оформлена у письмовому вигляді, а інакше не дасть згоди навіть на зйомку.
Якою є участь юриста закладу охорони здоров’я у взаємодії зі ЗМІ.
Оскільки юрист представляє інтереси закладу охорони здоров’я як юридичної особи, то функції юриста слід закладати, якщо юрист перебуває із закладом охорони здоров’я у трудових відносинах, в трудовому договорі з ним та/або його посадовій інструкції, або ж у цивільно-правовому договорі з юристом.
На юриста можна покласти функції з організації усього необхідного правового захисту для закладу охорони здоров’я – зокрема, розробку наказу про обмеження чи заборону відео- та фотозйомки, підготовку форми письмових згод лікарів та іншого медичного персоналу на зйомку та на оприлюднення матеріалів в частині, що стосується виконання медичним персоналом своїх трудових обов’язків, реагування від імені закладу охорони здоров’я та його власника на порушення з боку журналістів.
Якими є правила оскарження змісту оприлюднених про лікаря чи заклад охорони здоров’я в цілому матеріалів?
Право на оскарження отримує особа, чиї права порушено. Опубліковані матеріали можуть завдати як шкоду честі, гідності чи діловій репутації окремого лікаря, так і шкоду діловій репутації усього закладу охорони здоров’я.
Отже, лікар може сам оскаржувати порушення своїх особистих прав або ж, якщо опублікована неправдива інформація не стосується окремих персоналій, а всього закладу охорони здоров’я, то й захищатись від цього повинен заклад охорони здоров’я як юридична особа.
Ключові положення законодавства у цій сфері містяться в статтях 277-280 ЦК України і зводяться до наступного.
Захист честі, гідності чи ділової репутації відбувається через спростування розповсюдженої недостовірної інформації або реалізацію права на відповідь. Якщо джерелом розповсюдження такої інформації став засіб масової інформації, то спростування або відповідь здійснюється у тому ж засобі масової інформації.
Якщо відповідь та спростування у тому ж засобі масової інформації є неможливими у зв’язку з його припиненням, така відповідь та спростування мають бути оприлюднені в іншому засобі масової інформації за рахунок особи, яка поширила недостовірну інформацію.
Спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію, незалежно від вини цієї особи. При цьому, якщо інформація поширювалась через друкований засіб масової інформації, то саме редакція такого ЗМІ повинна доводити, що поширена інформація була достовірною (ч. 2 ст. 37 Закону України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні»). Якщо ж інформація поширювалась через інші джерела, тоді ситуація складніша: до 2014 р. у ч. 3 ст. 277 ЦК України встановлювалась так звана презумпція добропорядності, згідно з якою, незалежно від джерела поширення інформації, доводити її достовірність мав би той, хто її поширив. Але на сьогоднішній день цієї норми вже немає. Внаслідок цього виникла дещо абсурдна ситуація, за якої презумпція добропорядності діє лише коли друковані ЗМІ виступають джерелом поширення інформації. У разі, якщо справа дійшла до суду і відповідачем виступає не друкований засіб масової інформації, то активна позиція позивача щодо надання доказів на підтвердження недостовірності поширеної інформації збільшить шанси на позитивне для нього вирішення справи.
Спростування недостовірної інформації здійснюється у такий же спосіб, у який вона була поширена.
Якщо честь, гідність чи ділова репутація зачіпаються у газеті, книзі, кінофільмі, теле-, радіопередачі тощо, які готуються до випуску у світ, суд може заборонити розповсюдження відповідної інформації. Якщо відповідний номер випуску чи передача вже вийшли у світ, суд може заборонити (припинити) їх розповсюдження до усунення цього порушення, а якщо усунення порушення неможливе, – вилучити тираж газети, книги тощо з метою його знищення.
Можна також вимагати відшкодування завданої розповсюдженням недостовірної інформації матеріальної та (або) моральної шкоди у грошовій формі.
Які дії лікаря у випадку несанкціонованої відео- чи фотозйомки в закладі охорони здоров’я і правові наслідки цих дій?
Якщо лікар не дав згоди на зйомку, відповідно може уникати потрапляння в об’єктив. А якщо незаконна зйомка відбулася, лікар чи заклад охорони здоров’я мають право вимагати знищення незаконно відзнятих матеріалів.
Але застосовувати при цьому щодо журналістів будь-які силові методи не варто. Хоча відповідальність за перешкоджання професійній діяльності журналіста настає лише тоді, коли така діяльність є законною, але у випадку захисту від незаконної діяльності журналіста із застосуванням хоча б мінімального насильства, слід бути готовими доводити таку незаконність у статусі підозрюваного/обвинуваченого в кримінальному провадженні, порушеному за скаргою журналіста.
Якщо порушник не реагує на вимогу припинити незаконні дії, але такий варіант виходу з ситуації як покинути самому місце події не підходить, тоді краще викликати поліцію, адже припинення правопорушень – це безпосередня функція поліції. До прибуття поліції варто подбати на майбутнє про докази, які б доводили факт правопорушення. Такими доказами можуть слугувати «зустрічні» відеозаписи чи фотографії, на яких зафіксовано те, що певні сторонні особи намагаються проводити зйомку на території закладу охорони здоров’я, і які робляться для подальшого розповсюдження з метою захисту інтересів закладу охорони здоров’я і його медичного персоналу (відповідно до ч. 3 ст. 308 ЦК України, див. розділ 3 – це є той приклад, про який згадувалось у розіділ 3). Можна також скласти акт про правопорушення у формі незаконної зйомки за участю посадових осіб закладу охорони здоров’я та, за можливості, пацієнтів як свідків.
І на завершення було б корисно поглянути, як ці механізми працюють на практиці.
Як відносно свіжий приклад, наведемо рішення Апеляційного суду Донецької області від 18 травня 2016 р. у справі № 219/7793/15-ц.
Згідно з рішенням суду, з відповідача Дочірнього підприємства «Редакція газети «Собитія» стягнуто в якості відшкодування моральної шкоди 1000 грн. на користь директора Артемівського психоневрологічного інтернату.
Суд встановив, що відповідачем було порушено вимоги ст. 307 ЦК України при фотографуванні позивача та ст. 308 ЦК України при публікації фотографії позивача без її згоди в газеті «Собитія», внаслідок чого вона отримала право на відшкодування моральної шкоди, завданої порушенням її немайнових прав. Хоча, звісно, цінність таких судових рішень полягає не тільки і не стільки у відшкодуванні моральної шкоди, а швидше в тому, що це може бути непоганий спосіб навчити засоби масової інформації вести себе коректніше.
Цікавим у цій справі є також те. що позивач навіть не доводив, що фотозйомка проводилась без її згоди, натомість суд очікував від відповідача доказів на підтвердження згоди позивача на зйомку. Вважаємо такий підхід суду правильним, оскільки для того, щоб зробити фотографію, достатньо декількох секунд, протягом яких потерпілій стороній об’єктивно складно встигнути виразити свою незгоду зі зйомкою. З відеозйомкою в цьому плані простіше і на відеозаписі зазвичай видно незгоду зі зйомкою (а якщо не видно через те, що особа ще не помітила, що її знімають, то це поки що таємна зйомка, яка за загальним правилом також заборонена законом).
І нарешті, показовим у цій справі є використання судом рішення Конституційного Суду України № 2-рп/2012 від 20.01.2012 року, у якому сформовано загальнообов’язкову для застосування правову позицію, згідно з якою передбачена законами інформація, що стосується здійснення особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, посадових або службових повноважень, не може бути конфіденційною. У зв’язку з цим, відповідач стверджував, що позивач як директор установи, яка належить до державної/комунальної власності, також підпадає під наведену правову позицію Конституційного Суду України щодо інформації про особу, яка не може вважатись конфіденційною. З відповідачем погодився суд першої інстанції, проте не погодився суд апеляційної інстанції, який у цій справі виніс остаточне рішення.
Суд апеляційної інстанції встановив, що оскільки позивач по справі не є особою, яка займає посаду, пов’язану з виконанням функцій держави або органів місцевого самоврядування, зазначене рішення Конституційного Суду України не підлягає застосуванню у спірних правовідносинах.
Цінність цього рішення полягає в тому, що до закладів охорони здоров’я слід за аналогією застосовувати такий підхід і не вважати їх керівництво посадовими чи службовими особами органів державної влади чи місцевого самоврядування. А значить, щодо них повною мірою діють норми щодо захисту їх немайнових прав при проведенні відео- чи фотозйомок та збиранні інформації.
А в ситуації з посадовими та службами особами органів державної влади та місцевого самоврядування дійсно досить складно відстоювати їхні права в таких правовідносинах, оскільки їхня професійна діяльність за загальним правилом не може бути конфіденційною інформацією, але немає чіткої практики, як це співвідносити із нормами про захист немайнових прав фізичних осіб, якими посадові та службові особи все ще залишаються, зокрема, при проведенні зйомки таких осіб, коли мова не йде про фіксацію правопорушень і необхідність захисту інтересів потерпілої сторони
Можемо підсумувати викладену інформацію таким чином, що медичний персонал закладу охорони здоров’я має усі необхідні інструменти для захисту від недобросовісних проявів з боку засобів масової інформації і для побудови з ними збалансованих відносин, і треба лише користуватись цими інструментами. Маючи грамотну стратегію, можна максимально вберегтись від повідомлень в ЗМІ, які містять необ’єктивну інформацію про заклад охорони здоров’я.
